Одним із ключових принципів безбар’єрної мови є правило «людина – передусім» (person first language). Саме тому сьогодні коректно говорити «людина (особа) з інвалідністю».

 

Коли ми називаємо людину «інвалідом», то фактично зводимо її особистість до однієї ознаки. Натомість людина з інвалідністю – це насамперед людина: донька чи син, мама або тато, фахівець, спортсмен, студент, волонтер або підприємець. Інвалідність є лише однією з її характеристик, а не визначає її особистість.

 

Некоректними також є вислови «людина з обмеженими можливостями», «людина з особливими потребами», «особлива людина», «неповносправний», «страждає на інвалідність», «інклюзивна людина» та інші подібні формулювання.

 

Такі слова або формують хибне уявлення про людину, або акцентують увагу на її нібито «неповноцінності». Насправді певні обмеження чи індивідуальні потреби має кожен із нас. А пандуси, ліфти, доступний транспорт чи громадський простір – це не «особливі умови», а базові елементи комфортного середовища для всіх: людей з інвалідністю, батьків із дитячими візочками, людей старшого віку, пасажирів із валізами та багатьох інших.

 

Також варто уникати образливих слів, таких як «каліка», «візочник» чи «колясочник». Якщо необхідно уточнити особливості людини, доречно використовувати формулювання: «людина з порушеннями опорно-рухового апарату», «людина з порушеннями рухової функції», «людина з фізичними, сенсорними, психічними, інтелектуальними чи ментальними порушеннями».

 

Підготовлено за матеріалами Довідника безбар’єрності (https://bf.in.ua/).